Традиційне вбрання частіше набирає популярності. Українські вишиванки у суспільстві вже не сприймаються як красивий об’єкт. Збереження української символіки поступово стало важливим здаванням для дизайнерів та фахівців сучасності, тому стиль минулого цікавий для відтворення, пише luchanka.info.
Особливо варто звернути увагу на вбрання міщанок Великої Волині кінця ХІХ – початку ХХ століття. Це своєрідний історично-географічний регіон на північному заході України, східній частині Польщі та південному заході Білорусі.
Поширення модних тенденцій
Мода на Волині, як і по всій території сучасної України, розповсюджувалася кількома шляхами. Основні з них – це спілкування та контакти у містах і містечках (Володимир, Берестечко, Луцьк, Кременець, Острог та інших) із іноземними купцями.
Назви вбрання, його крій, оздоблення, окремі предмети ноші — сорочка, штани, пояс, серм’яга, кожух, постоли, чоботи, металеві прикраси — побутували на Волині впродовж значного історичного періоду — від часів України-Руси (про давнішній період не йдеться) до початку ХХ ст.
Саме на рубежі XIX та XX століть стиль набирає певних затверджених характерних рис. Наприкінці ХІХ століття популярними та поширеними вже були старовіцькі ткані полотняні хустки з червоною або червоночорною каймою-бережком по вужчих краях (східні райони Волині). Інколи плат, тобто усе полотнище хустки, було заткане чорними та червоними нитками. Пілки, старовіцькі хустки, виготовляли напіввовняні або полотняні. Їх робили у домашніх умовах. Якщо порівнювати з хустками, вони отримували видовжену форму. Цей тип доморобної тканини зберігся до початку ХХ століття.
Серпанюк
Під час глибоких та всебічних досліджень етнологи відроджують забуте ремесло. Зокрема вивчають походження особливого полотна під назвою серпанюк. Його ткали із середини XVI століття на території історичної Волині. Для створення використовували льон (“лущик”) та отримували тонку тендітну тканину.
Унікальна нитка для серпанку виготовлялася з так званого “лущика” або “стрибунця”. Особливість цієї методики полягає у тому, що зерно важко забрати, воно немає рівного дозрівання. За часів радянської окупації цей вид льону просто знищувався. В Україні згодом його перестали вирощувати. Науковці зазначають, що лише з такого виду стебла українки отримували надтонку нитку. Вона була одним із секретів створення серпанку.
Сам серпанок майже неможливо відновити через брак сировини, а також втрату технології його виготовлення. Під час його створення дослідники закуповують зразки серпанку у скринях, також потрібний льон привозять з-за кордоном, збирають верстати і починають роботу.
Костюми на Волині
Вбрання весільної свашки початку ХХ століття вважалося одним із найнезвичніших. Його носили переважно мешканки сучасної Ратнівщини. Зразки, що зберігаються у музеях, використовуються для відновлення одягу.
З відповідного полотна виготовляли сорочку. Вона була прикрашена не тільки вишивкою, але й аплікаціями із кольорового сатину. До складу також входили сорочка мануфактурного виробництва, спідниця, фартух, намітка та крайка, а також головний убір під назвою “брижі”.
Як і по всій Україні, на Волині міщанки носили прикраси – коралове намисто, пацьорки з дутого різноколірного блискучого скла, стрічки (бинда, лента, підвічка), овальні медальйони-образки, а також хрестики. В музейних фондах збереглася прикраса мендель. Це шийна оздоба, яка була оправлена міддю. Оправа має оборочку, прикрашену фольгою. Образок з обох боків під склом. Носять разом з намистом на вовняній тасьмі. Між ними закріплені маленькі штамповані образки овальної форми, і чотири скляні зелені намистини.
До початку ХХ століття начільні пов’язки та вінки об’єднались у комплекс головного убору і дуже рідко зустрічались в ношенні окремо. Начільний головний убір побутував серед дівчат українок як знак, оберег, символ зрілості від найдавніших часів. Втративши свої попередні функції, дожив до наших днів як прикраса, як невід’ємний компонент складного весільного головного убору — комплексу в Карпатському регіоні.
Взимку були поширені, як й раніше, кожухи. Жінки також носили також моднішу яскраву квітчасту або полотняну, заткану перетиканням, або вузькими червоними пасочками хустку, кінці якої спускалися на груди, а поверх неї пов’язували давню намітку, оздоблену на вужчих кінцях вишивкою або тканням. Намітка була улюбленим головним убором на всіх теренах України.
