Жіночі головні убори на Волині у ХІХ – першій половині ХХ століття

Волинянки завжди полюбляли стильний одяг та виглядали вишукано. У ХІХ – першій половині ХХ століттях головні убори відігравали особливе значення, були показником сімейного та фінансового стану жінки. Аксесуар гардеробу вважали важливою складовою народного одягу, оскільки він виконував безліч функцій: оберегову, практичну, захисну, естетичну, пише luchanka.info.

Дівчата носили вінки у дошлюбний період. Востаннє зазвичай одягали на весільну церемонію. З непокритою головою одружені жінки не ходили, тому й з’являлися такі головні убори як хустки, намітки та очіпки.

Квіти та стрічки 

У дівчат існувала давня традиція прикрашання квітами своєї голови. На зламі століть волинянки дотримувалися різних способів створення зачісок та прикрашання волосся. Вони обов’язково використовували квіти та стрічки.

Важливою складовою вважалися візерунчасті яскраві та шовкові стрічки. Це елемент весільних та святкових головних уборів. Ще у ХІХ столітті стрічки носили у різні способи – вплітали наприкінці коси, що спускалися по спині, або ж прив’язували до начільної стрічки чи вінка.

На Волині на початку ХХ століття мешканки сіл та міст полюбляли волосся на потилиці зав’язувати стрічкою. Для святкової зачіски вони заплітали із шести пасем і дуже щільно. Вінкоподібно укладалися коси. Для такої запічки влітку збирали квіти. 

Етнографи дослідили, що мешканки краю використовували рослини настурції та жоржини. Взимку вже застосовувався інший спосіб – виготовлення штучних квітів із паперу та кусків сукна.

Волосся намотувалося на спеціальний обруч із прута, ліщини або ж дроту. На території західної Волині головний убір отримав назву “кічка”. Її обмотували стрічко та тканиною. 

Вінки 

Звиті вінки були найпростішими. Вони виготовлялися з живих квітів. Популярними вважалися й вінки-обручі. Такий головний убір займав важливе місце серед дівочих святкових аксесуарів. В його основі був обруч, який виготовляли з різних ресурсів. Зокрема використовувалися стрічки, дріт, тканина, картон, віск, блискучі металеві пластинки.

Такий вінок водянки називали “козубенька”. Обруч був твердим та обтягувався ситцем червоного кольору, прикрашеним зовні гарусними тасьмами. Городні та польові квіти закладали влітку. Довгі кольорові стрічки прикріплювалися з тильного боку. Вони повністю закривали спину. Їх було 10-12 одиниць. 

У середині ХІХ століття на Волині побутували вінки з пір’я. Його інколи додавали поміж квітів. Невисокий (7-8 см) циліндр з грубого паперу був в основі убору. Обруч обшивали фарбованим зеленим пір’ям. На верхню частину накладали у горизонтальному положенні пучок пір’я на інший, фарбували у зелений колір.

Паперові квіти зверху розміщували. Червоною стрічкою обтягували нижню частину вінка. До нього привішували 10-12 стрічок. Дівчата виготовляли їх із дрібного курячого або півнячого пір’я, фарбованого у зелений колір.

На півночі краю існували досить різноманітні традиції. Жінки у цій місцевості носили вінки-зав’язки. На етнографічному районі Полісся вінки мали форму невисокого циліндра. Їх робили із червоних стрічок. Їх опускали разом з кінцями хустки на спину. 

Непростим був спосіб й виготовлення весільних вінків. Рідко використовувалися живі квіти, адже вони в’яли. Лише вічнозелені рослини збирали для цього. Весілля тривало кілька діб, тому потрібно було зберігати вигляд головного убору. Тривалі роки весільний вінок часто зберігався жінкою. В той же час існувала й інша традиція, коли наприкінці весільної церемонії молода розпочинала ділити на частини свій вінок роздавала подружкам. Тоді серед населення було повір’я, що це допоможе дівчатам швидше вийти заміж.

Дотримувалися  йно традиції. Молода наприкінці весілля свій вінок на частинки. Вона роздавала іншим дівчатам. Вважалося, що це допоможе швидше вийти заміж.

Кимбали та очіпки

Для заміжніх жінок важливий головний убір називався очіпки. Аксесуар переважав у східній частині Волині. Одягалися очіпки поверх кічки.

Для щоденного убору використовувала дешевші матеріали, але святковий шили з дорогої тканини. Незаможні господині робили святковий очіпок із домашнього полотна. Головний убір надзвичайно гарно декорували. Він був оздоблений вишивкою, складками, мереживом або бантиками. Очіпки були двох видів: м’які та тверді. 

Волинянки називали перший вид чепець або ковпак. Його робили твердим. 

Частину головного весільного убору ще називали рибалкою. Він побутував на території колишнього Ратнівському районі. Зовні аксесуар нагадував великий обруч. Пучки різнобарвного пір’я теж під час розробки такого аксесуару прикріплювали. 

Хустки

Цей головний убір носили у повсякденному житті. Хустки робили полотняні, заткані заполоччю або з відповідним набивним малюнком. Тоненькі ситцеві хустки були особливо популярними. Їх тоді могли придбати тоді у містах. Зазвичай хустки носили білого кольору з набивним малюнком. 

Хустка у будні захищала голову від спеки, взимку – від холоду та бруду. На свята головний убір представляв собою справжню окрасу. У холодні дні на голову одягали полотняні, тернові, ситцеві, вовняні хустки.

На свята одягали доволі якісні хустки. Вони відрізнялися матеріалом. Такі головні убори виглядали тоншими та були досить орнаментованими.

Хустка на той час була своєрідним показником соціального стану. Дівчата з низькими статками носили хустки з домашнього полотна. Зовні вони були оздоблені вишивкою. Все же навіть найбідніша волинянка тримала у шухляді до п’яти хусток.

У східних районах краю доволі поширеними були старосвітські ткані полотняні хустки. Плат, все полотнище хустки, було заткане чорними та червоними нитками.

Намітки 

На усіх українських теренах у ХІХ столітті намітки це найулюбленіший головний убір. Обов’язковий компонент жіночого вбрання був дуже популярним. В районах західної частини краю жіночий головний убір ще називали намітець.

Наявність такого аксесуару підкреслювала певний статус. Його могли носити тільки заміжні пані. Тільки заміжні його могли носити. Вперше дівчина одягала намітку саме на весільній церемонії. Таким чином наречена фактично утверджувалася у новому статусу заміжньої жінки. 

Як самостійний головний убір, намітку на Волині не носили. Вона поєднувалася разом із хусткою, рибалкою та очіпком. Для голови це надзвичайно складне вбрання. Намітка – фактично великий прямокутний шматок полотна. Вона зазвичай було білого кольору. Довжина дуже значна, та сягала 4-5 метрів, а ширина 60-70 см.

Обрус

Обрус – ще один головний убір, яким волинянки активно користувалися. В народі він отримав назву плат. На вигляд це широке полотнище, яке просто накидалось на голову.

Етнограф Олекса Воропай досліджував старовинний одяг мешканців Волині та детально вивчав . Фахівець детально описав обрус. З його слів, це старовинне біле вкриття голови заміжньої жінки.

У порівнянні з наміткою обрус широкий. Його не зав’язують, а просто кладуть на голову. Головний убір все ж, на думку дослідників, на Волині і Галичині зустрічався не так часто. Головна локація, де обрус був поширений дуже добре, це землі лемків.

.